Про Бразилію і всяке

чистила комп, знайшла ностальджі фотки з позаминулого карнавалу у селі Мінас-Жераїса. дощ, пусті вулиці, гори і брами.




( Двері і вулички Тірадентіса )

Vira-lata португальською це таке створіння, що "перевертає-консервні-банки". Застосовується, в основному, до котів і собак, і часом до людей. Моя віралата, яка офіційно називається Джонні, а у вузькому колі своїх знайомих Shotyrobish-ом, півроку тому безвилазно сиділа блохастим і вухастим кошеням у клітці притулку. Поки я розглядала інших кошенят, це вчепилось в мене реп"яхом і без себе не випустило. Створіння виросло в елегантного чорного кота, який так досі і ходить за мною хвостом по хаті, чекає в душі, дозволяє бавитись собою як іграшкою, лиже руки і ніс і лізе обійматись кожні п"ять хвилин. Із собачими замашками типу носіння апортів, скаканням по воді, біганням за своїм хвостом і зустрічанням на дверях зі скаканням на руки. Не-собачими замашками типу краденням-і-їдженням сирого шпінату і шоколадних вафель. Ну, і котячими, звісно - спанням в пральній машині, ловленням риби в акваріумі, складанням всякого барахла під ліжками, ходженням із паперовими пакетами на голові і тд.
Словом, зібралась я в місцеві гори Serra de Mantiqueira (по-індіанськи - ліс, де народжуються ріки). Почитала в інтернеті, що "коти територіальні, прив"язані до свого місця більше, ніж до людей", послухала знайомих "ти що, кіт не собака, лиши йогов дома, не муч" і що "коти ненавидять переїзди" і взяла свого перевертатора-консервних-банок зі собою. Єдине хазяйке-на-заметку: щоб кіт не обстругав машину на траверсах грунтовою дорогою, його всього-навсього треба перед тим не нагодувати і накрити клітку, щоб йому не мерехтіло в очах.
А так ми чудово провели три дні, гуляючи водоспадами (створіння залізло по шию в річку, подумало-подумало, і вирішило все-таки не плавати) і джунглями.



( всякі краєвиди )

Провела тиждень на батьківщині капітанів піску - в Баійї. Тільки не в Сальвадорі, а в Порто Сегуро. Місті, з якого 500 років тому почалась Бразилія.
Баянос відомі капоейрою, фейжоадою, сповільненим темпом життя, пофігізмом і гостинністю. Не менше відомі небажанням працювати, поєднаним із бажанням скористатись не своїм (випросити, вимогти, і т.д.).
Туристичний імідж узбережжя південної Баійї внизу на фотках - красиві пляжі, пальми, смачнезна їжа. За кулісами - задрипані хатки без скла (від дощу закриваються просто дерев"яними ставнями), жінки з 20-літровими каністрами на головах вранці йдуть по воду, на місці лісів випалені для корів вигони (по закону вирубувати не можна, зато можна вночі підпалити і потім сказати, що так і було).
Такі закуліси не-баійянців дуже втомлюють, і коли нарешті в суботу можна скористатись туристичними чудесами, не-баійянцям спочатку хочеться втекти назад до цивілізації, щоб більше не бачити баійянців, але, виявляється, є чудовий компроміс - проспати цілий день на пляжі :))







 

Карнамар - це такий парачівський морський-карнавал із самбою і показовими виступами, тільки замість вантажівок школи самби змагаються на кораблях і лодках.

Колись писала про карнавал і про те, що кожна школа самби вибирає собі тему і відповідно до неї розцяцьковує свою вантажівку і вигадує костюми. На карнамарі все точно так само.

Наприклад, кораблик рожевої пантери :)

упд. в коментах фотки каза-дас-розас гарної :)

вперше на сессні. Оцій


 Безуспішно (ага, камера винна :)) пробувала сфотографувати свою тінь там внизу (її трошки видно, але погано).

Ще ночувала в старезному (по бразіляндських стандартах) готелі із привидами. Привидів проспала, бо була дуже змучена. Але трохи пострашилась, бо у величезному будинку були лише 3 подорожніх, рахуючи мене. Коридори закручені і з автоматичним освітленням. Треба спершу зайти в темний, щоб воно включилось. Ввечері повернулась, вахтер (чи як його там) у бремстокерському шепелявому стилі сказав, що він уже все закриває і виключає, і якщо мені щось треба, то дзвонити по такому-то телефону. По дороге с облаками і автоматичними лампочками шарахнулась в одному із коридорів від лицарських лат (думаю, історії про привидів походять саме із цього коридору). Добралась до своєї кімнати, мобільний в тих же бремстокерських традиціях був безсигнальним (да, усе це відбувалось в місцевих карпатах, Зеленогір"ї, Мончі Верджі), а вахтер на мої дзвінки не відповідав. Телефон, ясне діло, функціонував лише за посередництва вахтера. Так що забила на усю цю трансільванську екзотику і пішла спати. Правда, про всяк випадок із включеним світлом :)

Була в заповіднику Ilha do Cardoso. Три години машиною, ще три шхуною поміж островами і дельфінами - і цивілізація трансформується в рибацькі поселення

...познаходилось в фотіку...