Про автобуси і мокрі голови

[lanthilda]

Сан-Пауло – місто величеньке, бл. 20 млн народу живе. Пауліста проводить дуже багато часу, кудись добираючись – чи то застрягаючи в кілометрових заторах власним авто, чи то трясучись в автобусах, чи то пхаючись по метро і електричках. Найбуратінніші, правда, літають гелікоптерами – он, з мамою в месенджері балакаю, а вона „а що це тарахтить?..”, я соображаю кілька секунд, поки доходить, що полетіло чергове помелó за вікном – так звикла, що навіть “не чую” (тепер кожен більш-менш великий будинок має гелікоптерний майданчик, не кажучи вже про офісні споруди). Деколи одночасно кілька над собою побачити можна.

Словом, перед тим, як вирушати у якусь дальню дорогу громадським транспортом, треба, як казав односільчанин, „сі добре підготовИти”, бо заїхати можна у такі дєбрі, що живим часом і не вибратись.

В Європах я розпаскудилась користуватись виключно інтернетом, плануючи усі свої пересування із квартири у простір. Виявилось, що і тут це реально. Не так пунктуально (сьогодні промахнулась на годину), але все-таки: детальна карта метро є в неті (і ще навалом всякої дотичної, в т.ч. культурної  інформації – наприклад, минулого року на одній зі станцій була безкоштовна виставка українських писанок, є кілька станцій, де можна завжди знайти якісь цікаві малярські виставки або театральні постановки, а ще на одній постійно діє безкоштовний інтернет для бідних). Із автобусами ще зручніше – по-перше, є безкоштовний телефонний сервіс, якому (крім скарг-пропозицій) ти кажеш, де знаходишся і куди тобі треба, і вислуховуєш детальну інструкцію, як туди попасти. По-друге, це все можна робити на сайті, заодно отримуючи карти зупинок і довколишніх вулиць. На цьому красива теоретична частина закінчується, переходячи в жисть.

 На маленькій автобусній зупинці (там, де ходить 1-2 автобуси), зазвичай стоїть просто стовпчик. На більшій вирує життя – народ активно спілкується на серіально-політичні теми, купує-продає жувачки, напої, чіпси, фєнєчки і поп-корн. Вуличний поп-корн заправляється шкварками (!) і штиняє на всю околицю (це відноситься до моєї серії „граффіті”, про яку нижче). До зупинки підлітають автобуси, з вікна або відкритих дверей яких кондуктор ще здалеку кричить маршрут. Підлітають вони по кілька відразу і вискладуються в непередбачуваній послідовності – не встигнути ускочити в потрібний дуже легко. Після цього вони на таких самих швидкостях відлітають – перуанця, який вперше попав в СП, страшно вразив відлітаючий автобус із висячими пасажирами у відкритих дверях, навіть намагався встигнути витягнути фотоапарат, не встиг.

У місцевих автобусах переважно водії не виконують обов”язки кондукторів, хіба в мікроавтобусах. Є спеціальна кондукторська вертушка, через яку треба пропихатись, оплативши проїзд (або електронною карточкою, яка дійсна на усі види гром.транспорту, або готівкою). Коли вперше попала в цю вертушку, відразу уявила, скільки годин вона б продіяла в Детройті, наприклад. Половина населення туди б не влізлась, друга половина протестувала б нею крутити, бо тяжко. Та більшість автобусів, які не мають своєї виділеної полоси, одночасно намагаються обрулити машини, щоб швидше, і звернути до тротуару, коли комусь треба вийти (не попросишся гудзиком вийти, поїдеш далі, уже пробувала). В результаті гальма і коробка передач працюють з височезною частотою, і хапаєшся за усе довкола, щоб шию не скрутити. Але навіть до цього звикла швидше, ніж до „давайтепотримаю” J Як заходиш в автобус із сумкою будь-якого розміру і немає сидячого місця, відразу хтось шарпає за рукав із давайтепотримаю. Навіть коли це мікроскопічна сумочка. Сама не знаю, чому не могла звикнути. Водночас і уміляє, і напрягає J

Сьогодні виявила ще одну річ, яку я просто ненавиджу із тією ж силою, що і похабні ієрогліфи типу-граффіті по стінах СП (це просто чума якась – легким движением руки будинок перетворюється із симпатичного в брудезний і запущений). Є у бразилійок такі чудесні звички, як ходити поголовно із довгим розпущеним волосям і виходити із душу прямо на вулицю, це волосся хоча б не підсушуючи. Довге розпущене волосся це, звичайно, гарно, але коли на вулиці +40, то під ним страшенно гаряче і липне воно до всього. (мені логікою чомусь нагадує ясний морозний день і дибаючу в ному на полусогнутих львів”янку в міні із синіми ногами і шпильками, застряючими в бруківці і льоді). Ну, це таке... Якщо комусь зручно, то хай ходить. Так само, як і з мокрою головою – не мені ж у волосся уся та пилюка і бруд набивається. До речі, історії, які мені розповідала мама – про менінгіти від походів із мокрою головою, мабуть, міфи, бо аборигени так їздять машинами із відкритими вікнами. І автобусами. Сьогодні одна така русалка стояла коло мене. Ніякі дотики чужих рук, коли тримаєшся за поручні, не зрівняються по огидності із дотиком чужого мокрого холодного волосся до власних плечей у переповненому автобусі. Аж досі мороз по шкірі.

Якщо усе це пережити, то можна добратись до своєї зупинки. Якщо знаєш точно, де вона. Бо я сьогодні знала приблизно і проконсультувалась із кондуктором, який проконсультувався із водієм, який проконсультувався із цілим автобусом. І всі промахнулись. Тут легко порахувати, наскільки - нумерація будинків іде не порядковими номерами, а метрами від початку вулиці. На два кілометри промахнулись.

Comments

[fil-losoff.livejournal.com]

у нас є чудєсні водії маршруток:)

[lanthilda.livejournal.com]

маршрутка це таке... майже як машина. а от коли величезний автобус із грохотом гігантської консерви шарахається по трьох-чотирьох полосах, постійно різко гальмуючи і газуючи під супровідні крики кондуктора з вікна - воно веселіше :)