Про писанки і Ріо (литдибр)
Oct. 12th, 2008 11:14 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
lanthildaРобочий тиждень закінчився у непередбачуваний спосіб :) Втомлена і мріючи про пошвидше б залізти в літак назад у Сан-Пауло (я в Ріо боюсь дуже, хоча, може, це паулісти просто страху наганяють своїми балачками про постійні перестрілки), припленталась у п'ятничний вечір в місцеве міністерство на останню зустріч. Поки я переживала, що не встигла підготуватись до розмови, бо мені сказали "джозефін" вже коли я була в Ріо, дядько вчув мій акцент... і наступну годину ми говорили про писанки :) Його жінка, виявляється, тільки-тільки захистила магістерську про діаспорську естетику і данину писанкам. Кесй-стаді із півдня Бразіляндії :)Поки долетіла додому, дисертація ця вже чекала мене в робочому мейлі. Фоллоу-ап зустрічі :)
Вчора її до другої ночі читала. Зачепило воно мене двома речима: сагою Гелени Колодій, етнічної українки, поетеси із Парани, і ідеєю про "дорогу до утопії" самої Analu, яка написала цю магістерську.
Насправді, Гелена толком про Україну і не знала, бо мама її полюбила Бразилію і казала, що її батьківщина там, де батьківщина її дітей (це я вичитала у статті про неї і її поезію на португальській, тому лінка не даю). А Віра Вовк казала про неї таке: "Покійна сьогодні бразилійська поетеса Олена Колодій (визнана авторка в Парані) походила з українського роду, проте під час нашого знайомства про це навіть не здогадувалася, - згадувала Віра Вовк. - Вона сказала: "Я слов'янка, але не знаю, яка саме. Мої батьки мали книжку, яка називалася "Кобзар". "Я тобі скажу, хто ти є", - відповіла я їй. Вона ніколи добре не розмовляла українською, але була гордою за своє коріння".
Словом, Сага та вразила мене не своєю красою (вона вся асиметрична) і не любов'ю до України (бо її там і нема), а змістом. Починається так: "у таємному потоці життя перетнула тисячоліття". І далі про те, як вона "прийшла від вікінгів, які заснували старий Київ", "прийшла із України, яка була Руссю і Рутенією", "прийшла із емігрантами, тільки з відвагою й надією за плечима", "прийшла із люльки на березі річки у диких лісах Парани, де у перші світанки існування мене будили тисячі птахів". І про те, що вона назавжди кинула якір у серці Курічіби, своєї любові. Воно таке ніяке у дослівному перекладі, але сам хід думки перевернув всю душу. Бо з невідомих мені причин, хоч я почуваюсь вдома у дуже багатьох містах-країнах, серце заякорене в Україні, Норвегії і Бразилії. Остання в теорію про генетичну пам"ять не влазиться. Хіба що час пливе синхронно в обидві сторони.
Одна частина магістерської - про пошуки галичанами (да, це переважна більшість бразилійських українців) утопії. Втечі від воєнних жахів у казкову країну, куди особисто запрошує її імператор й обіцяє молочні ріки. Заякорення у хащах із ягуарами і індіанцями, виживання серед тропічних хвороб, іншого клімату (що для землеробів не просто акліматизація), серед іншої мови, інших законів, практично спалених мостів. Не знаю іншої настільки вистражданої еміграції українців. На фоні обіцяної утопії, тим більше. Тут трейлер фільму про українців Бразилії. А тут на португальскій теж про них:
[Error: unknown template video]
Вчора її до другої ночі читала. Зачепило воно мене двома речима: сагою Гелени Колодій, етнічної українки, поетеси із Парани, і ідеєю про "дорогу до утопії" самої Analu, яка написала цю магістерську.
Насправді, Гелена толком про Україну і не знала, бо мама її полюбила Бразилію і казала, що її батьківщина там, де батьківщина її дітей (це я вичитала у статті про неї і її поезію на португальській, тому лінка не даю). А Віра Вовк казала про неї таке: "Покійна сьогодні бразилійська поетеса Олена Колодій (визнана авторка в Парані) походила з українського роду, проте під час нашого знайомства про це навіть не здогадувалася, - згадувала Віра Вовк. - Вона сказала: "Я слов'янка, але не знаю, яка саме. Мої батьки мали книжку, яка називалася "Кобзар". "Я тобі скажу, хто ти є", - відповіла я їй. Вона ніколи добре не розмовляла українською, але була гордою за своє коріння".
Словом, Сага та вразила мене не своєю красою (вона вся асиметрична) і не любов'ю до України (бо її там і нема), а змістом. Починається так: "у таємному потоці життя перетнула тисячоліття". І далі про те, як вона "прийшла від вікінгів, які заснували старий Київ", "прийшла із України, яка була Руссю і Рутенією", "прийшла із емігрантами, тільки з відвагою й надією за плечима", "прийшла із люльки на березі річки у диких лісах Парани, де у перші світанки існування мене будили тисячі птахів". І про те, що вона назавжди кинула якір у серці Курічіби, своєї любові. Воно таке ніяке у дослівному перекладі, але сам хід думки перевернув всю душу. Бо з невідомих мені причин, хоч я почуваюсь вдома у дуже багатьох містах-країнах, серце заякорене в Україні, Норвегії і Бразилії. Остання в теорію про генетичну пам"ять не влазиться. Хіба що час пливе синхронно в обидві сторони.
Одна частина магістерської - про пошуки галичанами (да, це переважна більшість бразилійських українців) утопії. Втечі від воєнних жахів у казкову країну, куди особисто запрошує її імператор й обіцяє молочні ріки. Заякорення у хащах із ягуарами і індіанцями, виживання серед тропічних хвороб, іншого клімату (що для землеробів не просто акліматизація), серед іншої мови, інших законів, практично спалених мостів. Не знаю іншої настільки вистражданої еміграції українців. На фоні обіцяної утопії, тим більше. Тут трейлер фільму про українців Бразилії. А тут на португальскій теж про них:
[Error: unknown template video]
