Entry tags:
про блакитні шаровари і білі штани
Оце подивилась на кандидата в депутати Вітторіо Соротюка з бразилійської української діяспори в Курічібі.
Понятно, що основна конкурентна перевага - українськість, яка милує око своїми чудовими танцями і писанками.

Насправді, мені все-одно, хто стане від депутатом в Курічібі, мене більше сан-паульські Ремби хвилюють. І я дуже рада, що хтось із місцевої української діаспори вибився в люди. І я розумію, як тяжко прийшлося селянам-біженцям із Західної України пристосовуватись до сільськогосподарських реалій Бразилії, і що вони берегли для себе ту Україну, яку знали.
Але я уже реагую на атласні шаровари і фарбовані яйця як на бєлиє штани з абізянами. Тихо ненавиджу. Особливо, коли згадаю, що Віра Вовк перекладала антологію української класики для бразилійців і донедавна тягала на пошту пакунки зі своєї дорожезної бібліотеки із оригінальними виданнями європейських класиків, щоб переслати їх українським університетам. Бо ж це важливо для культурного розвитку. Тепер уже не тягає, бо не може, то просто платить із власної пенсії за їх пересилку. А інші танцюють світові заморожені елементи народних звичаїв двохсотлітньої давності. Знову ж таки, нічого проти не маю, сама дитинство провела між Францівщиною і Полтавщиною, і від прикарпатської чи решетилівської говірки і пісень сльози навертаються. Але при чому тут українська культура, йолкі...
зі. джаст ін кейс - це не про Соротюка і не про вибори, і не про українську діяспору. це я злюсь, бо не знаю, що робити, щоб культура України не дорівнювала шароварам в очах не-українців.
Понятно, що основна конкурентна перевага - українськість, яка милує око своїми чудовими танцями і писанками.

Насправді, мені все-одно, хто стане від депутатом в Курічібі, мене більше сан-паульські Ремби хвилюють. І я дуже рада, що хтось із місцевої української діаспори вибився в люди. І я розумію, як тяжко прийшлося селянам-біженцям із Західної України пристосовуватись до сільськогосподарських реалій Бразилії, і що вони берегли для себе ту Україну, яку знали.
Але я уже реагую на атласні шаровари і фарбовані яйця як на бєлиє штани з абізянами. Тихо ненавиджу. Особливо, коли згадаю, що Віра Вовк перекладала антологію української класики для бразилійців і донедавна тягала на пошту пакунки зі своєї дорожезної бібліотеки із оригінальними виданнями європейських класиків, щоб переслати їх українським університетам. Бо ж це важливо для культурного розвитку. Тепер уже не тягає, бо не може, то просто платить із власної пенсії за їх пересилку. А інші танцюють світові заморожені елементи народних звичаїв двохсотлітньої давності. Знову ж таки, нічого проти не маю, сама дитинство провела між Францівщиною і Полтавщиною, і від прикарпатської чи решетилівської говірки і пісень сльози навертаються. Але при чому тут українська культура, йолкі...
зі. джаст ін кейс - це не про Соротюка і не про вибори, і не про українську діяспору. це я злюсь, бо не знаю, що робити, щоб культура України не дорівнювала шароварам в очах не-українців.
no subject
Зникне оця "немодна" українська (польська, німецька) культура і Курітіба перетвориться у ще одне небезпечне бразильське місто, зі своїми краколандіями та вбивствами за 10 реалів (подивись на Масейо).
А переможе Соротюк, громада отримає гроші, не все ж українцям платити податки задля фінансування дружньої Куби...
(no subject)
no subject
ІМНО яйця поза межами кічу чи не кічу, хоча, звичайно, залежить, мабуть, як їх малювати...
(no subject)
no subject
Другой вопрос - почему так? А потому, что после революции у нас - в СССР, я имею в виду - культура не развивалась, ее заморозили, и кормили нас этим замороженным - "Валенки", "Лебединое озеро" и визги Образцовой - и те же валенки старательно экспортировали. 50 лет - стереотип сложился - а собственную культуру убили, альтернативе взяться неоткуда...
(no subject)
(no subject)
(no subject)