Про автобуси і мокрі голови

[lanthilda]

Сан-Пауло – місто величеньке, бл. 20 млн народу живе. Пауліста проводить дуже багато часу, кудись добираючись – чи то застрягаючи в кілометрових заторах власним авто, чи то трясучись в автобусах, чи то пхаючись по метро і електричках. Найбуратінніші, правда, літають гелікоптерами – он, з мамою в месенджері балакаю, а вона „а що це тарахтить?..”, я соображаю кілька секунд, поки доходить, що полетіло чергове помелó за вікном – так звикла, що навіть “не чую” (тепер кожен більш-менш великий будинок має гелікоптерний майданчик, не кажучи вже про офісні споруди). Деколи одночасно кілька над собою побачити можна.

Словом, перед тим, як вирушати у якусь дальню дорогу громадським транспортом, треба, як казав односільчанин, „сі добре підготовИти”, бо заїхати можна у такі дєбрі, що живим часом і не вибратись.

В Європах я розпаскудилась користуватись виключно інтернетом, плануючи усі свої пересування із квартири у простір. Виявилось, що і тут це реально. Не так пунктуально (сьогодні промахнулась на годину), але все-таки: детальна карта метро є в неті (і ще навалом всякої дотичної, в т.ч. культурної  інформації – наприклад, минулого року на одній зі станцій була безкоштовна виставка українських писанок, є кілька станцій, де можна завжди знайти якісь цікаві малярські виставки або театральні постановки, а ще на одній постійно діє безкоштовний інтернет для бідних). Із автобусами ще зручніше – по-перше, є безкоштовний телефонний сервіс, якому (крім скарг-пропозицій) ти кажеш, де знаходишся і куди тобі треба, і вислуховуєш детальну інструкцію, як туди попасти. По-друге, це все можна робити на сайті, заодно отримуючи карти зупинок і довколишніх вулиць. На цьому красива теоретична частина закінчується, переходячи в жисть.

 На маленькій автобусній зупинці (там, де ходить 1-2 автобуси), зазвичай стоїть просто стовпчик. На більшій вирує життя – народ активно спілкується на серіально-політичні теми, купує-продає жувачки, напої, чіпси, фєнєчки і поп-корн. Вуличний поп-корн заправляється шкварками (!) і штиняє на всю околицю (це відноситься до моєї серії „граффіті”, про яку нижче). До зупинки підлітають автобуси, з вікна або відкритих дверей яких кондуктор ще здалеку кричить маршрут. Підлітають вони по кілька відразу і вискладуються в непередбачуваній послідовності – не встигнути ускочити в потрібний дуже легко. Після цього вони на таких самих швидкостях відлітають – перуанця, який вперше попав в СП, страшно вразив відлітаючий автобус із висячими пасажирами у відкритих дверях, навіть намагався встигнути витягнути фотоапарат, не встиг.

У місцевих автобусах переважно водії не виконують обов”язки кондукторів, хіба в мікроавтобусах. Є спеціальна кондукторська вертушка, через яку треба пропихатись, оплативши проїзд (або електронною карточкою, яка дійсна на усі види гром.транспорту, або готівкою). Коли вперше попала в цю вертушку, відразу уявила, скільки годин вона б продіяла в Детройті, наприклад. Половина населення туди б не влізлась, друга половина протестувала б нею крутити, бо тяжко. Та більшість автобусів, які не мають своєї виділеної полоси, одночасно намагаються обрулити машини, щоб швидше, і звернути до тротуару, коли комусь треба вийти (не попросишся гудзиком вийти, поїдеш далі, уже пробувала). В результаті гальма і коробка передач працюють з височезною частотою, і хапаєшся за усе довкола, щоб шию не скрутити. Але навіть до цього звикла швидше, ніж до „давайтепотримаю” J Як заходиш в автобус із сумкою будь-якого розміру і немає сидячого місця, відразу хтось шарпає за рукав із давайтепотримаю. Навіть коли це мікроскопічна сумочка. Сама не знаю, чому не могла звикнути. Водночас і уміляє, і напрягає J

Сьогодні виявила ще одну річ, яку я просто ненавиджу із тією ж силою, що і похабні ієрогліфи типу-граффіті по стінах СП (це просто чума якась – легким движением руки будинок перетворюється із симпатичного в брудезний і запущений). Є у бразилійок такі чудесні звички, як ходити поголовно із довгим розпущеним волосям і виходити із душу прямо на вулицю, це волосся хоча б не підсушуючи. Довге розпущене волосся це, звичайно, гарно, але коли на вулиці +40, то під ним страшенно гаряче і липне воно до всього. (мені логікою чомусь нагадує ясний морозний день і дибаючу в ному на полусогнутих львів”янку в міні із синіми ногами і шпильками, застряючими в бруківці і льоді). Ну, це таке... Якщо комусь зручно, то хай ходить. Так само, як і з мокрою головою – не мені ж у волосся уся та пилюка і бруд набивається. До речі, історії, які мені розповідала мама – про менінгіти від походів із мокрою головою, мабуть, міфи, бо аборигени так їздять машинами із відкритими вікнами. І автобусами. Сьогодні одна така русалка стояла коло мене. Ніякі дотики чужих рук, коли тримаєшся за поручні, не зрівняються по огидності із дотиком чужого мокрого холодного волосся до власних плечей у переповненому автобусі. Аж досі мороз по шкірі.

Якщо усе це пережити, то можна добратись до своєї зупинки. Якщо знаєш точно, де вона. Бо я сьогодні знала приблизно і проконсультувалась із кондуктором, який проконсультувався із водієм, який проконсультувався із цілим автобусом. І всі промахнулись. Тут легко порахувати, наскільки - нумерація будинків іде не порядковими номерами, а метрами від початку вулиці. На два кілометри промахнулись.

Comments

[fil-losoff.livejournal.com]

Да, всюди є своя транспортна специфіка, але загалом вона дуже схожа :-)

[olesyanaz.livejournal.com]

Ох, памятаю, як я в тій вертушці застряла на дев`ятому місяці, цілий автобус розсмішила. Придумала таке чудо! Автобуси тут називаю танкерами, такі незручні, один раз з коляскою пробували проїхатись, більше мене на такий подвиг не потягне. А про мокре волосся ти точно помітила, брррр, терпіти не можу.

[och.livejournal.com]

ггггг круто, я у СП якось метром обходився, а от у Ріо - да, особливо вразила віртуозність водіїв у лавіруванні з полоси на полосу через три від центра дороги до зупинки, або коли їх летить на тебе одночасно 5-6 штук, твій - найдальший з усіх, ти йому відчайдушно розмахуєш руками, а він робить величезні очі, оцінює віраж, який потрібно виконати, аби дістатись до зупинки - і розводить руками, мовляв, цього разу ніяк, і так і пролітає повз тебе на швидкості, шо підозріло нагадує якшо не світову, то звукову точно

[hudzyk.livejournal.com]

ги-ги-ги
чудово: і про русалок, і про кондукторів:)

[candrika.livejournal.com]

нагадало автобус в Делі :). Правда то була зима, тому русалок з мокрим волоссям не було - було надто холодно. І вертушки теж не було. Але було дві білі кобіти в забитому індуському автобусі вночі (ну, ввечері, але було вже зовсім темно). На нас дивилися як на прокажених :). Але ми умудрилися сісти в правильний автобус, вийти на правильній зупинці, і навіть знайти дорогу додому :).

а ше там система цікава - коли тобі треба вскочити в автобус, ти гепаєш по ньому рукою один раз, водій стає. коли всі залізли - гепаєш два рази - мол, поїхали... тіки то в Пуні було, а не в Делі. В Делі я не бачила, шоб гепали.

але зато в Делі кондуктор викрикає назву маршрута, так ніби продає шось - типу якшо він достатньо переконливо кричатиме, то може ти подумаєш, да, дійсно, нафіга мені на канот плейс їхати, може краще з цим чуваком на делі хат поїду :). (Типу, нафіга мені на Сихів, якщо можна на Левандівку.) Але це він вдень викрикає, і на людних зупинках. А вночі вже всім всьо пофіг, ніхто нічо не викрикає.

[out-of-time-man.livejournal.com]

Прямо рубрика "Их нравы" :)))

[afric-dymon.livejournal.com]

Olá, amiga!
Ttenho duas coisas a pedir, veja este artigo sobre o Carnaval, talvez vais querer dar a sua opinião
http://peresedov.livejournal.com/318300.html

e outra coisa, já que estamos falar sobre o transporte, em Maputo há poucos ônibus e toda a gente anda de "peruas", aqui se chamam de "chapa" ou então "chapa 100", daquele tempo, quando primeiros custavam 100 mt, 10 céntimos no dinheiro novo, agora eles custam 5,0 mt = 0,20 USD