Сан-Пауло – місто величеньке, бл. 20 млн народу живе. Пауліста проводить дуже багато часу, кудись добираючись – чи то застрягаючи в кілометрових заторах власним авто, чи то трясучись в автобусах, чи то пхаючись по метро і електричках. Найбуратінніші, правда, літають гелікоптерами – он, з мамою в месенджері балакаю, а вона „а що це тарахтить?..”, я соображаю кілька секунд, поки доходить, що полетіло чергове помелó за вікном – так звикла, що навіть “не чую” (тепер кожен більш-менш великий будинок має гелікоптерний майданчик, не кажучи вже про офісні споруди). Деколи одночасно кілька над собою побачити можна.
Словом, перед тим, як вирушати у якусь дальню дорогу громадським транспортом, треба, як казав односільчанин, „сі добре підготовИти”, бо заїхати можна у такі дєбрі, що живим часом і не вибратись.
В Європах я розпаскудилась користуватись виключно інтернетом, плануючи усі свої пересування із квартири у простір. Виявилось, що і тут це реально. Не так пунктуально (сьогодні промахнулась на годину), але все-таки: детальна карта метро є в неті (і ще навалом всякої дотичної, в т.ч. культурної інформації – наприклад, минулого року на одній зі станцій була безкоштовна виставка українських писанок, є кілька станцій, де можна завжди знайти якісь цікаві малярські виставки або театральні постановки, а ще на одній постійно діє безкоштовний інтернет для бідних). Із автобусами ще зручніше – по-перше, є безкоштовний телефонний сервіс, якому (крім скарг-пропозицій) ти кажеш, де знаходишся і куди тобі треба, і вислуховуєш детальну інструкцію, як туди попасти. По-друге, це все можна робити на сайті, заодно отримуючи карти зупинок і довколишніх вулиць. На цьому красива теоретична частина закінчується, переходячи в жисть.
На маленькій автобусній зупинці (там, де ходить 1-2 автобуси), зазвичай стоїть просто стовпчик. На більшій вирує життя – народ активно спілкується на серіально-політичні теми, купує-продає жувачки, напої, чіпси, фєнєчки і поп-корн. Вуличний поп-корн заправляється шкварками (!) і штиняє на всю околицю (це відноситься до моєї серії „граффіті”, про яку нижче). До зупинки підлітають автобуси, з вікна або відкритих дверей яких кондуктор ще здалеку кричить маршрут. Підлітають вони по кілька відразу і вискладуються в непередбачуваній послідовності – не встигнути ускочити в потрібний дуже легко. Після цього вони на таких самих швидкостях відлітають – перуанця, який вперше попав в СП, страшно вразив відлітаючий автобус із висячими пасажирами у відкритих дверях, навіть намагався встигнути витягнути фотоапарат, не встиг.
У місцевих автобусах переважно водії не виконують обов”язки кондукторів, хіба в мікроавтобусах. Є спеціальна кондукторська вертушка, через яку треба пропихатись, оплативши проїзд (або електронною карточкою, яка дійсна на усі види гром.транспорту, або готівкою). Коли вперше попала в цю вертушку, відразу уявила, скільки годин вона б продіяла в Детройті, наприклад. Половина населення туди б не влізлась, друга половина протестувала б нею крутити, бо тяжко. Та більшість автобусів, які не мають своєї виділеної полоси, одночасно намагаються обрулити машини, щоб швидше, і звернути до тротуару, коли комусь треба вийти (не попросишся гудзиком вийти, поїдеш далі, уже пробувала). В результаті гальма і коробка передач працюють з височезною частотою, і хапаєшся за усе довкола, щоб шию не скрутити. Але навіть до цього звикла швидше, ніж до „давайтепотримаю” J Як заходиш в автобус із сумкою будь-якого розміру і немає сидячого місця, відразу хтось шарпає за рукав із давайтепотримаю. Навіть коли це мікроскопічна сумочка. Сама не знаю, чому не могла звикнути. Водночас і уміляє, і напрягає J
Сьогодні виявила ще одну річ, яку я просто ненавиджу із тією ж силою, що і похабні ієрогліфи типу-граффіті по стінах СП (це просто чума якась – легким движением руки будинок перетворюється із симпатичного в брудезний і запущений). Є у бразилійок такі чудесні звички, як ходити поголовно із довгим розпущеним волосям і виходити із душу прямо на вулицю, це волосся хоча б не підсушуючи. Довге розпущене волосся це, звичайно, гарно, але коли на вулиці +40, то під ним страшенно гаряче і липне воно до всього. (мені логікою чомусь нагадує ясний морозний день і дибаючу в ному на полусогнутих львів”янку в міні із синіми ногами і шпильками, застряючими в бруківці і льоді). Ну, це таке... Якщо комусь зручно, то хай ходить. Так само, як і з мокрою головою – не мені ж у волосся уся та пилюка і бруд набивається. До речі, історії, які мені розповідала мама – про менінгіти від походів із мокрою головою, мабуть, міфи, бо аборигени так їздять машинами із відкритими вікнами. І автобусами. Сьогодні одна така русалка стояла коло мене. Ніякі дотики чужих рук, коли тримаєшся за поручні, не зрівняються по огидності із дотиком чужого мокрого холодного волосся до власних плечей у переповненому автобусі. Аж досі мороз по шкірі.
Якщо усе це пережити, то можна добратись до своєї зупинки. Якщо знаєш точно, де вона. Бо я сьогодні знала приблизно і проконсультувалась із кондуктором, який проконсультувався із водієм, який проконсультувався із цілим автобусом. І всі промахнулись. Тут легко порахувати, наскільки - нумерація будинків іде не порядковими номерами, а метрами від початку вулиці. На два кілометри промахнулись.
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
якщо вдало сісти (щоб до виходу пробратись вчасно), то відносно комфортні :)
no subject
no subject
ти їздив в Ріо на автобусі??? я після вислуханих жахів взагалі боюся в це місто бога потикатись, не те що автобусами по ньому роз"їжджати :/
я після вислуханих жахів
Re: я після вислуханих жахів
no subject
до фавел я не заходив, звісно, а так - місто як місто, адже всі спалахи насильства потопають у 10(чи скільки там)мільйонному місті і ймовірність стати жертвою не така вже й велика (хоча мабуть і більша ніж у СП): фотоапарата я на пузі не носив, тож мабуть мені за 3 дні пощастило, лише одного разу зайшов до якоїсь трущоби, там до мене причепівся п'яний хлопчина в трусах, дай грошей мовляв, ну дав йому два реали, пішов далі (але таки встиг страшенное перелякатись :)) - а от
а якось з французами вночі тусувались на копакабані, вони побігли купатися, а я лишився на березі - теж було стрьомно: хвилі по 3 метри, пацанів у темряві не видно, на пляжі нікого.. але якось усе обійшлося.
зате там на кожному кроці продають свіжий сік з мільйона різних фруктів (90% невідомих :)) по 1-2 реали за склянку - це був просто перманентний екстаз.
no subject
тунелі - це да... :))))) завжди хочеться поклацати фотоапаратом з машини, але якось неловко. сама не знаю, чого, бо я тим бомжам до лампочки разом зі своїми фотками. тут, до речі, крім бомжівських ще циганські табори є. замість коней старезні машини, і ще ніколи не бачила, щоб на гітарах грали (один раз на авеніді Паулісті, але слабенько дуже). і ще навіть наші цигани чистіші :)
ага, я уже гидую консервованим соком :) тим більше, начиталась про всякі мишачі лапи, які часом плавають в коробках із соком :)
no subject
чудово: і про русалок, і про кондукторів:)
no subject
а ше там система цікава - коли тобі треба вскочити в автобус, ти гепаєш по ньому рукою один раз, водій стає. коли всі залізли - гепаєш два рази - мол, поїхали... тіки то в Пуні було, а не в Делі. В Делі я не бачила, шоб гепали.
але зато в Делі кондуктор викрикає назву маршрута, так ніби продає шось - типу якшо він достатньо переконливо кричатиме, то може ти подумаєш, да, дійсно, нафіга мені на канот плейс їхати, може краще з цим чуваком на делі хат поїду :). (Типу, нафіга мені на Сихів, якщо можна на Левандівку.) Але це він вдень викрикає, і на людних зупинках. А вночі вже всім всьо пофіг, ніхто нічо не викрикає.
no subject
а, тут ще одну функцію кондуктор виконує - коли автобусу треба терміново звернути з третьої полоси до тротуару, кондуктор махає руками з вікна і кричить заваджаючим машинам пропустити :) кстаті, тут і машини так само роблять, як треба впхатися - якщо сидиш в машині з правого боку і тобі водій кричить "руку! руку!", треба у відкрите вікно витягувати руку на всю довжину і махати, щоб пропустили. переважно, це треба робити дуже швидко - мигати фарою в таких ситуаціях не встигаєш :))))
no subject
no subject
no subject
no subject
навіть довгий час ображалася, коли її лівандовкою називали.
я там жила до 5 років, а потім проводила всі вихідні десь до 14 (ги-ги, а жили ми на Кульпаркові). Досі регулярно відвідую, коли в Україні.
а що? ти також? :)))
no subject
а на твоїй Батьківщині була 2 рази в житті - у мене там однокласниця жила
no subject
no subject
no subject
Ttenho duas coisas a pedir, veja este artigo sobre o Carnaval, talvez vais querer dar a sua opinião
http://peresedov.livejournal.com/318300.html
e outra coisa, já que estamos falar sobre o transporte, em Maputo há poucos ônibus e toda a gente anda de "peruas", aqui se chamam de "chapa" ou então "chapa 100", daquele tempo, quando primeiros custavam 100 mt, 10 céntimos no dinheiro novo, agora eles custam 5,0 mt = 0,20 USD
no subject
що таке перуас?..
no subject
друге питання все ще актуальне :)