![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
Про острів з одним телефоном
Була в заповіднику Ilha do Cardoso. Три години машиною, ще три шхуною поміж островами і дельфінами - і цивілізація трансформується в рибацькі поселення
Часом трапляються і самі рибаки, часто діти (дорослі, я так зрозуміла, у відкритому морі рибалять)
На острів не можна приїжджати зі своїми собаками, а чисельність аборигенних строго обмежена. Як і самого населення - жити там мають право лише сім"ї, що жили до проголошення території заповідником 25 років тому), розмір і кількість будинків теж строго регламентується. На 140 км кв живе 196 сімей, з них частина індіанців.
На весь острів один громадський телефон, мобільний, звичайно, не працює. Телефон (збоку сонячні батареї, їх має майже кожен будинок, як і дизельний генератор):
Вид із-за столика "основного ресторану" (пісочком проходить основна вулиця поселення)
Познайомилась із Габріелем - приїхав на свому лісапеді поцікавитись, що це у нас таке (каремат), потім завернутий у той каремат і з другим на голові спілкувався:
я: тебе як звати?
Г: а ти вгадай!
5 хвилин вгадування.
Г: ну ладно, нічого ти не знаєш. Габріель.
я: а ти в якій хаті живеш?
Г: а ти вгадай!
я: а ну тебе...
Г: ну і ладно, зануда.
я: в тебе хоч батьки є :)?
Г: а я син дощу!
Дитина-індіго, напевне :) Через півгодини дзенських балачок він мене ощасливив, що насправді йому чотири роки, а не п"ять ("я думав, що ти вгадаєш!") і порулив далі. Ввечері явився в "ресторан" на ровері задом наперед. Побалакали ще годинку. На кожну фразу у нього знаходилась ціла історія. Спиталась у нього, чи вміє рибалити - ясне діло, я уже сто разів у морі плавав, раз навіть зловив акулу і на ній летів у ліс, поки вона не стукнулась об дерево і не впала, і далі театральне дійство, як він ту акулу по лісу збирав :) Словом, оце син дощу (МакКалкін чи як там його не годиться Габріелю у дублери):
Здійснила одну із мрій - проїхалась на велосипеді по березі океану, аж до самого "кінця" острова. 15 км. За весь час зустріла лише кількох рибалок і одного здохлого дельфіна.
На острів не можна приїжджати зі своїми собаками, а чисельність аборигенних строго обмежена. Як і самого населення - жити там мають право лише сім"ї, що жили до проголошення території заповідником 25 років тому), розмір і кількість будинків теж строго регламентується. На 140 км кв живе 196 сімей, з них частина індіанців.
На весь острів один громадський телефон, мобільний, звичайно, не працює. Телефон (збоку сонячні батареї, їх має майже кожен будинок, як і дизельний генератор):
Вид із-за столика "основного ресторану" (пісочком проходить основна вулиця поселення)
Познайомилась із Габріелем - приїхав на свому лісапеді поцікавитись, що це у нас таке (каремат), потім завернутий у той каремат і з другим на голові спілкувався:
я: тебе як звати?
Г: а ти вгадай!
5 хвилин вгадування.
Г: ну ладно, нічого ти не знаєш. Габріель.
я: а ти в якій хаті живеш?
Г: а ти вгадай!
я: а ну тебе...
Г: ну і ладно, зануда.
я: в тебе хоч батьки є :)?
Г: а я син дощу!
Дитина-індіго, напевне :) Через півгодини дзенських балачок він мене ощасливив, що насправді йому чотири роки, а не п"ять ("я думав, що ти вгадаєш!") і порулив далі. Ввечері явився в "ресторан" на ровері задом наперед. Побалакали ще годинку. На кожну фразу у нього знаходилась ціла історія. Спиталась у нього, чи вміє рибалити - ясне діло, я уже сто разів у морі плавав, раз навіть зловив акулу і на ній летів у ліс, поки вона не стукнулась об дерево і не впала, і далі театральне дійство, як він ту акулу по лісу збирав :) Словом, оце син дощу (МакКалкін чи як там його не годиться Габріелю у дублери):
Здійснила одну із мрій - проїхалась на велосипеді по березі океану, аж до самого "кінця" острова. 15 км. За весь час зустріла лише кількох рибалок і одного здохлого дельфіна.
no subject
no subject
no subject
копакабана пишеться copacabana.